Горить свіча, І випікає серце Її вогонь. І серце скапує сльозами в пригорщі долонь... Нема від серця сліду — Тільки світло — Яскраве й тепле, наче подих свічки... Горить свіча... А, може, то Душа?..
Душа не має минулого часу, віку — вона завжди була є й буде, молода і безсмертна. Пролиті сльози за безвинно померлих — то найкоштовніший скарб, ними очищуються наші душі, наше серце. Через біль і сльозу ми по-іншому сприймаємо жах голодомору, біль іншої людини.
Мільйони людей, які загинули у 1932-33 роках голодною смертю, не можуть безслідно розчинися у часі і просторі. Про них пам'ятаємо ми, хто вижив, їхні діти, онуки і правнуки.