У НВК «Знам’янська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3 – гімназія» пройшла щорічна акція «16 днів проти насилля»

    У НВК «Знам’янська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3 – гімназія» пройшла щорічна акція «16 днів проти насилля». Протягом 25 листопада - 10 грудня 2017 року соціально-психологічною службою була проведена інформаційно-просвітницької робота, яка була направлена, в першу чергу, на поглиблення знань про всі форми насилля і  способи  протидії. 
    До уваги батьків, педагогів та учнів була представлена інформація  «Батькам про права дитини», «Насильство сміття, яке треба виносити з дому»; проведено анкетування учнів, на  тему: «Булінг, форми насильства в школі». 
     Учні нашої школи залюбки приєдналися до участі в Міжнародній акції «16 днів проти насилля» і проявили свої таланти в акції «Творчість проти  насильства. Стоп насильство». 
Серед кращих робіт учнів, які взяли участь в акції, було оповідання  Полякової  Дар’ї, учениці  11-А  класу, «Насильство  передається у  спадок».

Насильство  передається у  спадок 
Мені шість років, я лежав  у  ліжку і  раптом  почув,  як тато кричить на матір. Піднявся  та  вийшов  з    кімнати,  щоб   попити  води.  Я стояв біля  стіни   і спостерігав   -  татусь був розгніваний   і  червоний наче  кузов моєї  машинки.  Раптом  батько  замахнувся   та вдарив матір по обличчю. Її блакитні,  наче моє простирадло з  динозаврами, очі наповнилися слізьми, я  скрикнув.  Вони  одразу ж  підійшли  до   мене, тато   навіть   почав  плакати.  Він  клявся, що  більше  так   не буде.
Але  він збрехав.
Мені вісім  років, батько знову  вдарив матір,  вона  беззвучно плакала,  коли  прийшла   до   моєї  кімнати. Вона так довго обіймала мене,  а  потім заспокоївшись повернулася  до нього. Увечері              йому,  щось  не сподобалося і все повторилося.
Це здається  нормальним.
Мені  одинадцять років, сьогодні  в школі  я   штовхнув  хлопчика  -  він  впав  та  розбив колінку, а потім   розгубився. Мене змусили вибачитися,  я   сказав, що більше так  не   буду.
Але  я  збрехав.  
Мені  шістнадцять років,  він вчора  дав мені ляпаса, потім узяв ремінь і нещадно бив мене по спині, тому  що я   отримав  трійку. Потім  батько штовхнув мене  і  вдарився оком, тож  тепер там  синець. У   школі  я сказав,  що побився  -  хлопці почали поважати мене  ще більше. На  шляху  додому, я побачив  як кота роздирали собаки.
Це нормально   -   батько каже: «Виживає сильніший.»
Мені сімнадцять  років, я намагався захисти ти  матір,  але в  мене  нічого не  вийшло.   Зараз  я  у  лікарні зі зламаними  ребрами  і  тихо-тихо  плачу  в  подушку, тому  що  він каже:  «Чоловіки  не плачуть.»
Мені двадцять років,   мене майже  не  звільнили   з роботи, я  напився і вперше вдарив  свою дівчину.  Вона  закрилась в кімнаті  і  довго плакала,  я  купив   квіти  та  цукерки, і  молив вибачення та казав, що  більше  так не  буду.
Мені двадцять п’ять років, сьогодні померла матір, ні, я майже впевнений, що він її вбив, що це через нього. Я так сильно його ненавиджу, він ридав, молив прощення.
Але я йому не повірив.
Мені тридцять чотири роки, я знову підняв руку на свою жінку, це побачив наш п’ятирічний син, уперше. Він заплакав та підійшов до мене. Його маленькі  блакитні оченятка дивилися прямо в мене, він довго стояв і просто дивився, а потім сказав: «Не бий матусю»… і навіть не спробував вдарити мене. Я ламався під цим дорослим поглядом, малої дитини. Потім я перевів погляд на неї і ніби відчув дежавю, ніби зараз мені шість і я дивлюся у матусині очі, кольору морської хвилі, і бачу у них німу мольбу: «Не бий його». Я заплакав, тому що, щоб усвідомити свої діяння мені знадобилося більш, ніж двадцять п’ять років, один погляд, та три слова одного хлопча – мого сина. Сина, котрий побачив як його матір б’ють і зупинив мене. Сина, котрий зміг зробити те, чого я не міг.
 - Вибач, я більше так не буду.
У цей раз я не збрехав, уперше не збрехав.

О.Денисова, практичний психолог НВК 
«ЗШ І-ІІІ ступенів № 3 - гімназія»